Європейський суд з прав людини підготував Керівництво про застосування статті 4 Конвенції щодо заборони рабства і примусової праці
У Керівництві про застосування статті 4 Конвенції щодо заборони рабства і примусової праці розглянуті загальні питання (структура статті 4, принципи інтерпретації, Спеціальний контекст торгівлі людьми), заборони рабства і примусової праці, позитивні зобов’язання та наведений перелік судових постанов і рішень.
Відповідно до Керівництва, стаття 4 Конвенції, так само, як і статті 2 і 3 Конвенції, закріплює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства (Siliadin v. France, § 112; Stummer v. Austria [GC], § 116). Також стаття 4 § 1 Конвенції передбачає, що «ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані». На відміну від більшості основних положень Конвенції, стаття 4 § 1 не передбачає виключень, і ніякі відступи від неї неприпустимі відповідно до статті 15 § 2, навіть у разі надзвичайного стану, що загрожує життю нації (CN v. The United Kingdom, § 65; Stummer v. Austria [GC], § 116). Стаття 4 § 2 Конвенції забороняє примусову чи обов’язкову працю (C.N. v. The United Kingdom, § 65; Stummer v. Austria [GC], § 116). Слід зазначити, що стаття 4 § 3 Конвенції призначена не для «обмеження» здійснення права, гарантованого пунктом 2, але для «встановлення меж» самого змісту цього права, бо вона являє собою єдине ціле з пунктом 2 та визначає, що не входить у термін «примусова чи обов’язкова працю» (CN v. the United Kingdom, § 65; Stummer v. Austria [GC], § 120).
При тлумаченні понять статті 4 Конвенції, Європейський суд з прав людини опирається на міжнародні документи, такі як Конвенція про рабство 1926 р. (Siliadin v. France, § 122), Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (CN and V. v. France, § 90), Конвенція МОП № 29 (Конвенція про примусову працю) (Van der Mussele v. Belgium, § 32), Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми та Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, що доповнює Конвенцію Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 282).
Особливо слід зазначити, що конвенція є живим інструментом, яка повинна інтерпретуватися у світлі сучасних умов.
Забороняючи «рабство», «підневільний стан» і «примусову чи обов'язкову праця», стаття 4 не згадує торгівлю людьми (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 272).
Торгівля людьми, за самою своєю природою, ґрунтується на здійсненні повноважень, пов'язаних з правом власності. Вона трактує людей як товари, які можуть купуватися і продаватися, а також можуть бути залучені до примусової праці, часто низькооплачуваної або зовсім неоплачуваної, як правило, в секс-індустрії, але часом і в інших областях. Це передбачає тісне спостереження за діяльністю жертв, чиє право пересування часто обмежене. Торгівля людьми включає в себе застосування насильства і погроз щодо жертв, які живуть і працюють у поганих умовах. У пояснювальній доповіді, що супроводжує Конвенцію про заходи щодо протидії торгівлі людьми, така торгівля людьми названа сучасною формою работоргівлі (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 281; M. and Others v. Italy and Bulgaria, § 151).
Не може бути ніяких сумнівів у тому, що торгівля людьми несе в собі загрозу людській гідності і основних свобод своїх жертв, і не може вважатися сумісною з цінностями демократичного суспільства і принципами, викладеними в Конвенції (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 282).
Таким чином, в контексті свого зобов’язання інтерпретувати Конвенцію у світлі сучасних умов, Суд не вважає за необхідне визначати, у конкретному контексті торгівлі людьми, чи є звернення, на яке скаржиться заявник, «рабством», підневільним станом» чи «примусовою або обов’язковою працею» (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 282). Суд вважає, що торгівля людьми, за змістом статті 3 (а) Палермського Протоколу та статті 4 (а) Конвенції про заходи щодо протидії торгівлі людьми, підпадає під дію статті 4 Конвенції (Rantsev v. Cyprus and Russia, § 282; M. and Others v. Italy and Bulgaria, § 151 ).
У справі Siliadin v. France Суд зазначив, що відповідно до таких положень Конвенції, як статті 2, 3 і 8, самого факту, що держава утримується від порушення гарантованих прав, недостатньо для того, щоб зробити висновок, що вона виконала свої зобов’язання за статтею 1 Конвенції (§ 77). У зв’язку з цим, Суд зазначив, що застосування обмежень, передбачених статтею 4 Конвенції, тільки до прямих дій держави буде несумісним з міжнародними інструментами, спеціально стосуються цього питання, і зробить цю статтю неефективною (§ 89). У зв’язку з цим Суд постановив, що держави також мають позитивні зобов’язання відповідно до статті 4 Конвенції.
